60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

тримає в лівиці… Як і я.

Ну, а тепер, нене, я оповім найголовніше. Чому я

не вірю в справедливість… Я носив це в собі дві

епохи. Мене звали Ельрондом Мудрим, у мене

дійсно вистачило мудрості на те, щоб стиснути

своє серце в жмені, і не оповідати про те, що

пережив.

Спливав час, з двох малих ельфенят ми з братом

перетворились на струнких підлітків, того віку,

коли Ельф уже не є дитям, але ще не є й дорослим.

Коли з вигляду він є мудрою безсмертною

істотою, але мудрості тієї в ньому – ні на гріш.

38

Мудрість приходить з століттями досвіду, та й то не до всіх. Деякі з нас століттями лише

співають та танцюють, не думаючи, і не бажаючи вдосконалення. Бо у нас попереду

вічність… Це слова Майтімо – про вічність, у нього з цим висловом був, видно, зв’язаний

якийсь гіркий спогад, бо вимовляв він його з гіркою іронією.

Настали дні, коли ми почали відчувати тремтіння землі і якусь тривогу. Вона, ця тривога, носилася у повітрі, до городища підходили сполохані тварини, птахи сідали нам на руки і

щось намагалися оповісти. А одного ранку до Амон-Еребу прибув військовий загін.

Це були Нолдор, молоді, спокійно-сумовиті. Над їхніми головами маяв синій стяг за

срібними зорями. Їхній cano проїхав у відчинену навстіж браму і зіскочив з коня, а

Маедрос вже йшов йому назустріч, чого ніколи не робив для нечастих гостей, зупинився

навпроти молодого Ельфа, коси якого були перевиті срібними стрічками і вже почав був

схиляти коліно, але керманич ухопив його за плечі, і не дав вклонитись.

- Вую Майтімо, - мовив він, - любий мій вую… Рудий, та ще й пухнастий…

- Ерейніоне, - мовив Маедрос розчулено, - мій хлопчику, як же ти виріс…

Вони не бачилися давно, дуже давно – з самої Дагор Браголлах, коли шлях між Гітлумом

та Гімрінгом було перекрито орочими ордами. Син Фіндекано був неймовірно схожим на

свого батька, так, принаймні, оповідав Маедрос, ось тільки очі князь Фінгон мав сині, мов

грозове небо – спадок по батьковій матері, котра була з ваніар, а Ерейніонуспадкував сірі

холодні очі Нолфінгів.

Ввечері, на святковій учті, Ерейніон мовив перед принишклими Нолдор Першого Дому:

- Мої родичі… Я не буду нагадувати вам Гавані, та взяття заручників, тим більше, що

хвала Богам, сини Ельвінг не постраждали. Нині у нас інший клопіт – я дізнався від

своїх вивідачів з затоки Дренгіст, що Захід нарешті прийшов нам на допомогу. На

східному березі висадилося військо, говорять, що складається воно з Ваніар та тих

Нолдор, що зосталося у Тіріоні. Окрім того – у війську безліч Маяр, воєводою є

Еонве, улюбленець великого Манве та його оповісник, можливо – навіть сам Вала

Тулкас прийме участь… Ми виступаємо на північ, і кличемо вас з собою…

Ми виступили наступного ж дня…

Городище спорожніло, вагітних жон та дітей, котрі не могли іти з військом, Еренійон

відправив під охороною до Гаваней. Звідти вони мали переправитись на Балар, і

очікувати, чим це усе закінчиться. Разом з Нолдор Ерейніона йшли Фалатрим князя

Кірдана, спраглі поквитатися з Ангбандом за близьких, котрі загинули в Останній Битві, та під час падіння Брітомбару та Егларесту. У війську були також ті Нолдор з Третього

Дому, яким вдалося вціліти опісля падіння Нарготронду, та наші з Ельросом земляки -

гондолінці. Ці сподівалися, окрім всього іншого, вирятувати з ангбандських льохів своїх

полонених родичів. Коли поруч розгорнулись стяги дому Феанаро, дехто глянув

неприязним оком, однак якихось особливих сутичок не сталося – не до того було.

О, як ми мчали, мчали кінно, майже не зупиняючись… Ліси закінчилися, двічі нам

довелося прорубуватись крізь орочі зграї, і тоді мій клинок вперше заллявся їхньою

чорною кров’ю. Потім ми побачили пагорб, на ньому – руїни величної твердині. Близько

не під’їжджали, однак Майтімо сказав мені, що то – Гімрінг.

Швидше… Швидше… Ми проминали селища вастаків… Людей намагалися не зачіпати –

їхній короткий вік унеможливлював будь-яку помсту. А вастаки жахалися нашого

війська, котре мчало, ніби підхоплене буревієм.

Жінки-Нолдіе їхали разом з воїнами. На короткому перепочинку Майтімо познайомив

мене з красунею, чиє волосся відсвічувало одразу і золотом і сріблом. Пані звалася

Артаніс… Артаніс Нервен Алтаріель, Галадріель на синдарині. З нею їхали чоловік і

донька. Синда Келеборн – так звали доріатця – був не в захваті від цієї подорожі. Згодом

Келебріан зізналася мені, що її мати пішла за військом проти волі чоловіка, та ще й взяла

з собою її, на ту пору ще зовсім юну еllet. Злощасний Синда, миролюбний від

народження (Келеборн бо не брав участи в жодній битві, як зрештою, і більшість вцілілих

39

доріатців) змушений був супроводжувати жону і доньку до ангбандських мурів… На

Феанорінгів він взагалі дивитися не міг, а Артаніс (я говорив, здається, що вона не

любить свого синдарського назвиська) на коротких перепочинках пропадала в нашій