60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

- Я щойно почула голос сина, - сказала Нерданель, - це стара магія, коли тенгви

промовляють до того, кому призначене послання. Я почула його голос… Він

змінився, цей голос, колись співучий, мов срібна флейта… Він став надтріснутим, зболеним, мов дорогоцінна ваза, розбита безжалісною рукою… Мій Майтімо не

забував мене… Мій Руссандол… Це я прозвала його так, мого Найстаршого. А якщо у

мене не вийде? Ельронде, якщо не вийде? Моє дитя знову кричатиме від болю там, на

скелі… Ну, чому мовчиш?

- Я певен, що вийде, - сказав син Еаренділя настільки переконано, що навіть сумовитий

Фіндарато усміхнувся такій запальності, - нене, ви зможете все. В тому числі і

переконати Феанаро. Тоді ви просто не спробували, бо були у великому гніві, і не

передбачали наслідків… Але нині…

- Однак – я і досі у гніві, - ледь всміхнулась Нерданель, - ти сам не знаєш, любий

родичу, що ти в мені розбурхав. Але гаразд… Вибору нема – я йду вперед.

- Це слова Нолде, - мовив Ельронд, - істинної Нолде, як любив говорити мій аtarinya.

Починаємо?

Нерданель кивнула. Артаніс та Анайре тут таки підвелися з кріселок і обережно взяли

артефакт, тримаючи його на витягнених руках. Потім вони обрядили Нерданель, застебнули на ній річ, що колись була пектораллю, весь час виспівуючи замовляння.

Потім Анайре замовкла, а голос Артаніс переплівся з голосами Фіндарато та

Ельронда. Сріблястий голос сина Арафінве вився срібною доріжкою, пронизуючи

глибини духу, позосталі два голоси обпліталися довкола нього. Нерданель почула як

скрикнув Ант, скрикнув від жаху і захвату – і срібне сяйво огорнуло її…

Це гора Танікветіль… Це вона… Ось і палац Великого Манве, володаря вітрів…

Майдан, заповнений веселими Ельдар… Світло сяє, переливається срібними хвилями, відсвічує золотом… Це світло двох дерев – Лауреліни та Тельперіону. Давно згасле

світло.

Вона, Нерданель, йде крізь натовп поруч зі святково вбраним батьком Магтаном, та

іншими родичами. Так, як йшла тоді… Чи це тоді є тепер… Не зрозуміти.

- Дивіться, Ельдар – Феанаро… Князь Феанаро…

70

Нерданель обертається… То він таки прийшов… Прийшов самотою, не взявши ні синів, ні родичів, ні супроводу. Вбраний в чорний оксамит – як завжди вбирався віднедавна, волосся вільно спадає на випростану спину. Ні прикрас, ні зачіски… Засланець…

- О, як зле, - мовить батько Магтан, - цей Ельда знову зіпсує настрій і собі і оточуючим.

Ходімо, доню, він не вартий твого погляду.

- Князю Феанаро, - від високих тронів господарів свята чути ніжний голос Варди

Елентарі, - чому ти сам? Де твій батько, Великий Князь Фінве?

- Мій батько, - вимовляє Феанаро з деякою зловтіхою, - сказав, що доки над його

старшим сином тяжіє присуд вигнанця, і йому невільно вступати до Тіріону, доти він

вважатиме себе позбавленим влади і не з’явиться перед своїм народом.

- Що ж, таким є його вибір, - почувся тихий, але владний голос Манве Сулімо, - однак, де ж всі інші Нолдор Першого Дому?

- Ви наказали, Вишній Манве, явитися тільки мені, - холоднокровно відповідає

Феанаро, - але не всьому Міnya Nosse25.

- Ми не наказували тобі, князю Феанаро, - знову заговорила Елентарі, - але ми бажаємо

примирення між Нолдор. Тут твої брати, з якими ти маєш жити у мирі та згоді.

Принаймні – вони цього бажають від серця.

Звісна річ, бажають… Вона, Нерданель, знає це – до неї приходила Анайре. Разом з

Нолофінве, вони бажали якось закінчити недобру справу миром. Брат Феанаро був

незвично схвильованим. «Я теж багато у чому винен, - мовив Нолофінве, - я занадто

прислухався до слів Вали Мелькора… Можливо, саме ця особа розсварила мене з братом.

Я ладен все вибачити Феанаро, і хочу, щоб і він пробачив мене…»

Тоді, в тому житті, брати таки примирились на цьому святі – он Нолофінве вже підходить

до Вишніх і вклоняється їм… І одразу ж після примирення згасло світло Двох Дерев.

Отже – діяти потрібно негайно.

Нерданель виймає руку з-під батькового ліктя і йде до Феанаро.

- Стій! – різко говорить коваль, - не смій навіть розмовляти з ним… опісля всього.

Тоді вона зупинилась… Не підійшла.

- Стій! Нерданель!

Феанаро озирається… І Нерданель раптово бачить, як теплішають його очі, як лице

сповнюється ніжністю…

- Нерданель! – голос у батька Магтана таки нівроку. На них починають озиратись.

Завтра у Тіріоні був би новий привід для пліток, якби…

Вони стоять одне проти одного – він у чорному, вона в багряному…

- Ми вдвох, - говорить він, - неначе стяг дому Феанаро…

- Ми вдвох… - повторює вона.

- Нерданель, я був неправим… Я скривдив тебе…

А це щось новеньке. Вибачень від Вогняного Духа вона не чула ніколи.

- Мені без тебе зле, мій Ясний Вогонь… - говорить Феанаро, - моє білченя… Руде, та

ще й пухнасте…

- Мені без вас теж зле… Без тебе і Сімох… І без Тьєлпе…

- Нерданель, ти поїдеш зі мною до Форменосу? Сьогодні ж?