7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

підіймається сходами — стільки безсонних ночей на сайті

«Грамота.ру» даються взнаки, хоче крикнути на весь голос, але німіє, слова бовкають десь в горлі й не можуть вийти назовні, вона

силкується сфокусувати погляд — шеф стоїть просто перед нею

з паперовим стаканчиком, у якому гаряча кава, вона запитально

дивиться на нього: «А що там?», просто інша людина в такому

самому костюмі, хіба мало однакових костюмів у світі, це ж не

штучне виробництво, не індивідуальний пошив. А хто був там, і

в кого вони цілилися насправді, і чи був хлопчик — астральний

двійник у аналогічному вбранні, — побачити свого астрального

двійника — погана прикмета — це точно до чиєїсь загибелі.

Коректорка забуває про «Рамштайн» і одного разу, попередньо

нафарбувавшись помадою-пробником, підходить до шефа і каже: 25

«Я знаю, що вам подобаюсь — отже, я згодна піти з вами в кіно».

Шеф дивиться на неї з невимовним подивом, ні, він просто не

звертає на неї уваги, бо думає, що вона каже це комусь іншому, просто у неї за вухом гарнітура від мобільного телефону, а він

просто опинився поряд у невдалий момент особливої інтимності

цієї коректорки з якимось невідомим знайомим, і які вона там

дивиться фільми, лише для сімейного перегляду. Еллі шкодує, що

не стала коректоркою — така спокійна професія для посидючих.

Шеф викликає Еллі до свого кабінету і каже їй: «Ви їдете до

Сибіру». Ось так раптом, Еллі не пам’ятає, чи є в неї необхідні

зимові речі, тиждень їхати в невідомому напрямку повз тайгу й

поодинокі будинки, подружня пара, яка повертається з Італії у

Свердловськ, жінка каже чоловіку: «І чому в нас скрізь такі роз-валюхи?» — це риторичне запитання, потім їхати в зворотному

напрямку — люди із золотими зубами, дме в шию та спину, провідниці

іноді пропонують гарячі пельмені та весь час пропонують гаряче

пюре, але окріп ти маєш наливати сама. Ніхто не дотримується

правил нервування столу, виходити на кожній великій станції та

боятися не встигнути за поїздом, а що, можливо Грааль знаходиться

саме там, «Знайшов Грааль — і нічого не жаль», точніше «Знайти

б Грааль — нічого не жаль», дві сторони однієї медалі, цікаво, як він виглядає — як усі ці фарфорово-фаянсові пастушки обох

невизначених статей, які декламують одне одному Вольтера:

«Я не згоден із вашими поглядами, але віддам своє життя за те, щоб ви мали змогу їх висловлювати» — це за умови наявності

якихось поглядів, але зараз мати погляди не корисно для шкіри, пергаментної шкіри своїх мертвих, яких ховали в цих розвалюхах

обличчям до землі, вікном на Схід, і якийсь турист з навороченим

фотоапаратом чи навіть з айпадом розгублено озирався навколо, не

в змозі знайти вихід із цього лабіринту, кістяна шия. Еллі боїться

Сибіру — це терра інкогніто, як колись це велике місто, в яке

вона втекла з Ніжину, від огірків і Гоголя, який колись учинив так

само, але в протилежному напрямку, вона навіть ніколи не була в

Сорочинцях з ненависті до бренду, Еллі їде в Сибір, бо так звелів

шеф, а це вам не вільна каса, тут немає чого сказати у відповідь, щоб це виглядало переконливо, а якщо це якась ваза, яку колись

вигадав Буало, чи ні, але якось пов’язано з Буало, або Бурдало, буремні часи революцій, Дивлячись на шефа, Еллі розуміє, що

26

революція не за горами, не за Уральським хребтом, але як

попередити його про це, щоб він зрозумів, революції роблять не в

чистих комірцях і нарукавниках — тут нічого не вдієш, у їхньому

офісі зроблять лікарню або генштаб, гентський фарфор, розбиті

черепки, і сіра рідина колишнього мозку на бруківці, немає на що

чекати, бо плодами революції користуються, як відомо, негідники, а шефа не можна було назвати ні негідником, ані ідеалістом, він

знаходився десь посередині — там, де знаходяться всі теплі, кого

відринуть із вуст своїх. Де в цій парадигмі знаходиться Еллі —

вона не розуміла, ця мерзлячка Еллі, у якої немає муфти або

теплих рукавичок, кохання не гріє збурену кров, Радищев ішов

до свого острогу півроку за возом пішки, чому його не могли хоч

трохи підвезти, ніхто б все одно про це не дізнався, а де ці хвалені

історії про жаль до стражденних від суми та тюрми, цілих півроку, а тут лише тиждень і все. Кохання до себе не може тривати так

довго — ці півроку, можна зненавидіти весь світ і саме завдяки

цій ненависті вижити і повернутися, а можна повернутися завдяки

невичерпній любові, і результат буде той самий, отже між нена-вистю й любов’ю немає жодної різниці.

Арсеній їсть канцерогенного пиріжка, просмаженого в маслі, в якому посмажили до того вже невідомо яку кількість пиріжків, і

розмірковує про те, що зовсім не знає жінок. Зовсім не розуміється

на їхній психології, з тих самих часів, як Агнешка поїхала до Кракова, щоб вивчати готичну архітектуру, тому що з вікон інязу, в якому

вона навчалася, виднівся у повний зріст готичний собор, у якому

відкрили зал органної музики, іноді афіша обіцяла Моцарта, але

Вагнера — чомусь ніколи. Одного разу, поїхавши здавати книжки

в університетську бібліотеку по закінченні навчального року, Агнешка побачила Папу Римського, спочатку перекрили дорожній

рух, віряни та всі причетні й просто ті, хто проходив повз, як