tmp0

Ся правітчина мусїла займати значні простори, бо скотарський, переважно кочовничий спосіб житя Індоевропейцїв вимагав великих просторів, а сей пранарід мусїв бути численним з огляду на його пізнїйше роспростореннє. Правда, він певно асимілював при розселенню, а мабуть іще й перед ним у великім числї чужі народности; на се виразно вказує антропольоґічна мішанина індоевропейських племен — типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елєментів. Але сама така асиміляція можлива тільки при значній асиміляційній масї. Брак спільної назви для моря вказував би, що правітчина не лежала при самім морі, могли лиш декотрі племена доходити до моря (Чорного чи Балтийського). Скотарське господарство — з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, — вказували-б як на найбільш правдоподібні місця індоевропейської правітчини на пограниче степу і лїсу, що тягнеть ся в полуднево-західнїм напрямі через східно-европейську рівнину. В такім разї Словяне, і навіть ще близше — наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнїйші міґрації були розмірно не великі.

Все се, що правда, тільки правдоподібности. Не маємо нїяких вказівок на те, аби індоевропейські народи виеміґрували в Европу з Азії. Нема нїяких фактів, котрі-б вказували, що на нашій території перед індоевропейською кольонїзацією істновала яка-небудь иньша ⁸). Але треба додати важне ограниченнє — не маємо того всього в нашім теперішнїм матеріалї, при тих засобах дослїду, якими розпоряджаємо. І рахуючи ся в повній силї з тими правдоподібностями, які дає нам теперішнїй дослїд, се і не дуже налягати на тих правдоподібностях.

Відкриваючи нам перспективу культурного розвою народів індоевропейської ґрупи, зводячи їх широко розстрілені проміння до певного, правікового ядра, язиковий матеріал дає тільки дуже загальні вказівки на ту конкретну територію, ті реальні обставини, в яких переходив сей розвій. Так само як історичне слїдженнє індоевропейського розселення тільки приблизно приводить нас до тих — все таки дуже широких, докладно не вияснених просторів, з котрих мусїло йти се розселеннє. Супроти своєї цїли ми й на сїй дорозї — індоевропейських старинностей кінець кінцем опиняємо ся в подібних обставинах, як на дорозї археольоґїчного та антропольоґічного слїдження. Там даєть ся нарід і його культура, шукаємо території; тут територія і культура, або територія, культура і фізичний тип- шукаємо народу-носителя тої культури і фізичних прикмет, насельника території. Одинока спільна величина, яка могла-б послужити нам до зведення у одно сих проблєм — культура, але вона занадто загальна. Як би нам міг бути до того одправною точкою ще фізичний тип — але й сього нема! Археольоґія, як ми бачили, виразно вказує нам на українсько-руській території перед славянською міґрацією два відмінні типи: довгоголовий — неолїтичний, і короткоголовий, що поруч довгоголового виступає в часи металїчної культури. Питаннє, котрий тип індоевропейський або спеціально словянський? На се антропольоґічне питаннє не можна цїлком відповісти. Як я вже згадував, народи індоевропейської родини мають мішаний тип: чорний і ясний, короткоголовий і довгоголовий; сю мішанину помічаємо навіть на територіях самих народів; полишаючи на боцї кольор, нпр. північні Ґерманцї довгоголові, а полудневі короткоголові, полудневі Італїйцї довгоголові, північні короткоголові і т. и.; в результатї одні уважають первісним індоевропейським типом довгоголовий („ґерманський”), иньші — короткоголовий (т. зв. „кельто-словянський” ⁹). І можливо зовсїм, що ся мішанина типу у індоевропейських народів старша і від часів розселення, то значить, що сї племена ще перед розселеннєм, на правітчинї не були чистим типом, одностайною антропольоґічною расою ¹⁰). Самий етнїчний і язиковий тип індоевропейський міг утворитись наслїдком мішання, метізації рас, як і потім таке мішаннє, асимільованнє чужеродцїв вплинуло, без сумнїву, і на роздїл індоевропейської ґрупи і на пізнїйше відріжненнє поодиноких індоевропейських ґруп, на витвореннє в серединї їх поодиноких народів ¹¹). Таким чином справжнього індоевропейського типу може бути й не було зовсїм, як не було може й „первісного словянського” одностайнього антропольоґічного типу. Теперішнї Словяне переважно короткоголові: на заходї й полуднї тип сильно короткоголовий, в напрямі на північ і схід він слабне — сильно переважає ще у Українців, але у Поляків і Великоросів з ним уже бореть ся середноголовий, з значнїйшою домішкою довгоголових ¹²). Матеріал з старих могил дає більший процент довгоголових, а в українських поганських могилах, що по культурним прикметам уважають ся за словянські, довгоголовість навіть переважає; але тип уже й тут не одноцїльний, а мішаний: є й короткоголові й середнї типи.