Циклон

Мніте час, і не один із них, опинившись знову на фронті, в кожній постаті дівчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься¹ вона і на Дніпрі, і на Віслі, і десь за Дунаєм, в угорських туманах…

Глава V

Така ясна ціч! Місяць уповні. Крізь віття дерев біліє клуб серед села-як. писанка, розмальований. Ніби той славетний Воронець десь у передгір'ї Сучави… Пливе то в пилюці, то по шпоришу тінь огрузькуватої постаті. Сергій-оператор, закудланий, ніби щойно з сіновалу, неквапом кружляє довкола клубу, обникув, оглядає його то з фасаду, то з причілка. Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нічний, коли гілля своїми тінями домережує, домальовує кимось із смаком покладений по білому орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тією, що звечора пішла й зачинилась. Від неї першої він і почув про цю писанку.

…Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка, пипіита мамою. Йдучи з дому, тільки і взяв її. Коли після війни повернувся, сама манишка зосталась: сорочка зотліла й розлізлась, хоч була лляна. Мами вже не було, тільки розповідь вислухав син про те, як бандитня по-звірячому замордувала її. Зосталась манишка та, що мама вишила, коли ще юнаком проводжала в Іспанію… І коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав, щоб мамин орнамент з манишки майстри перенесли на клуб. І яскравіє тепер серед садків прекрасний будинок-писанка, весь у художній оздобі. І всі кажуть:

— То сорочка нашого голови!..

«Ганяючись за Кафкою та Бергсоном, чи не прогавлюємо ми чогось важливого поблизу, — роздумував оператор. — Ось життя чиєсь перецвітає творчістю… Життя перейшло в мистецтво, а мистецтво знов проростав в життя — так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось із минулим — пе відділити… А послухай декотрих схоластів на обговореннях… Якомусь гладкому продюсеру, може, й не сподобається, що ми знов повертаємось у вчорашнє. Але ж дистильовано сучасної теми нема! Наш нинішній день наскрізь пґрстканий тим, що було… І думка, і вчинок, все життя наскрізь переткане пережитим… І тим ми й себе вимірюєм теж…»

Роса блищить на листі, па шпориші. «Росиця, — каже вуйна Домініка. — Небесна роска!»

Ще одна тінь напливає по росянім шпоришу майдану. З рушницею на плечі сторож нічний… Місячне сяйво сторожує людина… Це добре..

— Ти, певне, із тартака? До любки приходив? Чи до кіна?

— Я сам роблю кіно.

— О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батярує…

- «Батярує…» це що значить?

— Батярувати — гультяювати — волоцюжитись — то все єдно… Про що ж буде ваша картина?

— Про життя. Про дух солідарності людей перед лицем зла.

— То є добрий намір. Люди мають ближчати між собою, а не віддалятись… Кольоровий буде?

— Ні, чорно-білий. Як те життя. Я хотів би зробити його ще й німим. Дати на екрані світ знезвучений. Люди кричать, а крику не чути. Крик очима. Самим дівочим лицем… Німий мав свої переваги.

— Панові видніше. Німий — то й німий.

— А ви що — байдужі до мистецтва?

Сторож добув пачку зім'ятих сигарет. Операторова рука несамохіть потяглася за сигаретою, — обкурився за вечір.

— Прошу, прошу… У нас при лісництві в загорожі ведмідь жис… з ведмедицею, — вони теж сигарети люблять. З вогнем жують, — туристи привчили…

«Старий має чуття гумору, — це вже дещо», - всміхнувся в думці Сергій. Бо чогось особливого не ждав він від цього інтелектуала нічного. Сергій не з тих, які ганяються за народними дідами, сподіваючись в кожному неодмінно відкрити. філософа. Оператор вважає, що за плечима має різних філософій торбу і скорше сам міг би пригостити цим зіллям стрічного, хоча б і цього неквапливого на слово дідка… На екрані вже він вибурунював би, цей ходячий колодязь мудрості, сипав би прислів'ями, а тут мовчить. Чи, може, дотямнв дідусь, що в наш час неможливо вже бути філософом для всіх, постарайся бути філософом хоча б для себе…

— Наташку, ви, мабуть, не любите кіно?

Старий поправив на плечі традиційну, ніби з кінобутафорії взяту берданку, що віісіла ціпкою впнл, у землю.

— Зілі мунали. Є ті картину під назвиськом: «Люди в кутях». Бо все менше лишастгіся тях, що пороптали сісан. Що могли б розповісти всю правду…

- І ви теж… бачите оксаті?

— А то. Ураган нас мало не потопив… Тріщало все… Матері з дітиськами кричали від жаху — бо ж лячно…

«Перед тими атланлічіними ураганами — що тої урагани та смерчі мистецтва?… І що всі ті філософії перед збезумілим криком матері, що її дитину — на очах — акули рвуть, розшматовують за бортом…»

Було таке життя, коли змізерований хлоп мусив іти світ за очі. Мусиш, коли вдома мелють кору із дереві, щоб пекти а неї хліб, і люди ходять висохлі, як гаки… А по селах на розвішаних всюди плагатах — великі люксусові кораблі, які швидко доправлять тебе за океан, до заробиш торбу долярів 1 вернешся знопу під найлснішого цісаря, бо ніде краще, як під його короною, тільки що люд пухне, збирає лободу попід плотами…