МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ

— Ай справді, — зиркнув на нас Володька. — Може почекає ваш дослід деньочок? Поїхали з нами! По місцях бойової слави. А?

— Як, Митю? — повернувсь я до друга.

— Та ні, — нехотя відповів той. — Ми не можемо...

— Я розумію, це ж для науки, — мовив Володька. — Ну то приходьте іншим разом: у футбол зіграємо, пінг-понг, у нас і оркестр є, і трактор вчимося водити, можна і вам буде спробувати, і помідори найкращі в області, і ще знаєте скільки...

— Володько! — покликали знову. Захурчав мотор.

— Приходьте! Обов'язково! — крикнув уже на ходу.

За мить машина рушила, і він помахав нам із кузова рукою.

Веселі обличчя проїхали повз нас. Усе далі й далі...

— Ех, — стенув я досадливо плечима. — От у людей канікули! А ти казав: «То город сапають, то по господарству». Возися тут з цією куркою. Все через тебе...

Я глянув на Митька і замовк. Він сумно дививсь услід машині. Тоді перевів погляд на мене:

— Ну й треба було їхати! Чого ж ти не поїхав? Біжи, доганяй! Ми ж із тобою іграшками бавимося!

Він сердито попрямував дорогою. Секунду я постояв сам, тоді кинувсь навздогін:

— Що ти, Митю... Ми ж удвох... Ти вже вибач. От захотілося тільки...

— Та нічого, — подобрішав друг. — Думаєш, мені не захотілося? У кузові, з вітерцем! Ще й як!

— Справді?

— Чекають нас великі справи! — замість відповіді продекламував мій друг і штовхнув мене під ребра.

І враз ніби одлягло од серця. Я перекинув лопату через плече й бадьоро закрокував поруч.

— Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.

— Та де там вистачить. Йому звідси вилізти — все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, що вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

— Нічого собі новину ти приберіг, — пощулився я. — Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

— Та він на людей побоїться...

— Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад.

— Звідки я знаю. Може, турист який.

— А де ж він тепер?

— Де! Додому поїхав!

— Додому! А може, — важко сковтнув я, — воно його з'їло.

— З'їло? — злякавсь Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді... А що, — опустивсь на землю. — Може, й так... А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!

— Були речі, — промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. — Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.

— Сандаля? Чому ж ти мовчав?

— А що мені було — кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!

— І куди ти її подів?

— У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.

— Ай-я-яй! — мало не застогнав мій друг. — Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам'ять рідним була.

— Дуже б вони тішилися тією пам'яттю.

— Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з'їло, то твоя мама й сандалі була б рада.

— Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?

— А що, — розпалювавсь ще більше Митько. — Рада була б!

— Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув.

— Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й акедемік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, й вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його — хап! І готово.

— Еге, бач, як воно обертається, — роздумливо подав голос я. — Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б її усі, і міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.

— Авжеж, — зрадів Митько. — Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше воно здогадається, що, раз є купа землі, мусить бути і яма».

— Ху, ну й ну, — стомлено хитав я головою, дмухаючи на стерті долоні.

— Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

— Та ти що — кілка! В о н о ж загине, а нам потрібне живе.

— Правда, а я й не подумав. Але ж воно й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м'якше.

— А що ж, — згодивсь я. — Можна й подушку.

— Візьми в курені. Заодно й курку давай.

Ми витягли птаху з мішка й прив'язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

— Ти бачив таке? — дратувавсь Митько. — Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак от: кво-кво-кво-кво-кво.

— Ай, Митю, — зауважив я. — В тебе, як у жаби, виходить.

— То спробуй ти!

— Ко-ко-ко-ко-ко, — дуже справно почав я, але курка обійшла кругом дерева і сховалась за стовбуром.

— Тьху ти! — спересердя сплюнув Митько. — Та вона нікого не слухає. Дай-но я в неї хоч грудкою кину.

— Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

— Звичайно, — згодивсь товариш. — Що то нам бог послав, точніше, бабуся підкинула?