МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ

Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувать смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути — і то не було вільної хвилини.

— А хто обіцяв юшку у казанку над полум'ям? — усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

— Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим-от, — кивнув на озеро, — буде тобі і юшка, буде і свисток.

Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.

— Швидше б ми його побачили, — мовив Митько, — а то прив'язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

— Хай собі.

— Скоріше б в о н о вже вилазило. Стривай-но, — стишив Митько голос. — Диви...

Я придивився.

Лісом щось прямувало до нашої пастки.

— Ніби не повзе, — мовив Митько. — Здається, навіть іде.

— Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.

— От лиха година! — крикнув я, вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цілі?

— Та здається, — озвавсь сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з'явилась його голова. — От чортяка, — мовив дід, вилізши нагору. — Мало в'язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?!

— А це дідусю... — почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.

— Це, дідусю, — пробелькотів Митько, — ми й самі не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з'явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?

— Ні-і.

— От біда, — зітхнув дід. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.

— Молочка, — облизнувсь Митько. — І багато?

— Повний бідончик.

— А може, не все вилилось?

— Та ні, все.

— Жаль, — гірко зітхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далі. — Я йому б...

— Авжеж, — хитав головою дід. — Ну як вам тут, добре? — цікавивсь, прямуючи до куреня.

— Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете, — піддобрювались ми.

— Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?

— Є, дідуню, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.

— Спасибі, — лагідно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрібна?

— Лопатка? — зашарівсь Митько.

— Еге ж, лопатка. Он вона й лежить.

— Ай справді, лопата, — дурнувато гигикнув я.

— А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?

— От-от, черви. На рибалку, — випалив Митько.

— Ну й багато вловили?

— Та ні, не дуже, щось кльову не було.

— А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.

І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.

— Ти бач, — наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. — Здається, курка.

— Курка, дідуню, курка, — хутко запевнив його Митько. — Ми оце прийшли з села, бачимо — бігає отут. Так ми її до дерева прив'язали.

— Ой-йой, це ж куди забігла! — розвів руками дід. — Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п'ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранці під дверима. Глядь — а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?

— Принесемо, принесемо, — спантеличено запевняли ми.

— І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в'язи скрутить. А я вже піду.

— Посидьте, дідусю, ще, — улесливо завели ми.

— Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.

— До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам, — кволо відповіли ми.

— І хитрющий же дідуган, — мовив по хвилі Митько.

— Все зрозумів. Я ледь од сорому не згорів.

— Та тут уже нічого не вдієш.

— Добре, що кілка не вбили, як ти казав.

— Авжеж, це ще дідові пощастило. На цьому ми й погодились.

РОЗДІЛ VIII

Нічний гість.

Негативні наслідки навчання уві сні

Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої «Гвоздики».

— Воно таки існує, — задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.

— А може, Митю, то все вигадки?

— Аякже, вигадки... — договорити він не встиг.

Голосний і тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс: «О-о-у-у-у-у».

Митько скочив на ноги:

— Ти чув?

— Чув, — ледь озвався я.

З ліхтариками у руках ми кинулись до берега.

— Тільки разом, — на ходу кричав Митько. — Як з одним що трапиться, другий поможе.

— Звичайно! — відгукнувсь я, світячи під ноги.

Попереду щось голосно плюснуло.

— Туди!