60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

- Задля врятування живих істот батько не зміг зректися витвору рук своїх. Можливо, розколовши Сильмарили, він не зміг би видертися з обіймів чорної туги, і загинув би

– однак врятував би світлоносні дерева коштом власного життя. Друга помилка є

продовженням першої – для батька повернути Сильмарили стало важливішим за

кревну помсту…

Майтімо з зусиллям поправив мені волосся, що вибилося з кіс.

- Я не хочу, - вимовив, - повторювати батькові помилки. Я любив Феанаро, я люблю

його і досі, таким, яким він був – нестриманим, гордим, запальним, часом пихатим. Бо

він… Він мій аtarinya . Однак – я багато чому навчився на його досвіді. Коли я задля

Обітниці плюндрував Доріат і брав на меч Гавані Сіріону, я був самотнім. У мене

була лише Обітниця, а поруч стояли брати, скуті тією ж Обітницею. Нині у мене є

син… Дитя моє – вибір за тобою. Я можу зостатись тут, в цьому світі, таким, яким ти

мене бачиш нині. Я не зможу захистити себе – ці рани не затягуються. Я не зможу

захистити тебе – ти є ще зовсім юним. Я не зможу захистити Камінь – від Людей, або

Гномів, для яких це лише коштовність, і не більше. Нехай біля мене зостанеться купка

Ельдар, з тих, хто не захоче повертатися на Захід – яке я маю право дивитись на те, як

за мене будуть гинути інші? Я маю лише два шляхи на вибір, дитино, зостатися з

тобою в Ендоре, слабким, безпомічним, двічі затаврованим… Тавро на грудях від

Моргота, тавро на долоні – від Валар… Хіба що на чолі у мене не написано –

«братовбивця». Або – повернутися до Валінору… Разом з братом і вами, нашими

дітьми… На суд Валар… Мені байдуже до вироку, я вже знаю, яким він буде –

довічна ганьба. Тут, або там. Я витерплю це, дитя моє, бо нині тобі потрібен аtarinya.

Нехай опісля ти побачиш Еаренділя, переможця дракона й рятівника Середзем’я, і

голос крові заговорить в твоєму серці, і ти відвернешся від мене, бо діти, як і жони, люблять переможців – я ніколи не пошкодую про своє рішення. Тільки чи потрібен

тобі буде названий батько, котрий порушив Обітницю, і тим стоптав під ноги вояцьку

честь і гордість Нолдо?

44

Тієї миті, нене, моя юність розвіялась над тим жахливим місцем і осипалась попелом.

Я постаршав на сотні років… І я зробив вибір.

- Князю Нельяфінве-Майтімо, - вимовив я, - робіть те, що говорить вам серце, і

збережіть вояцьку честь. Я ж, ваше дитя, хоч і не кровне, любитиму вас доки й віку

мого – тут і в Туманних Чертогах. Ви йдете не самотнім – у вас є син…

І Майтімо пригорнув мене отою обпаленою рукою, і ми сиділи так у спалахах вогню.

Довго сиділи. А потім він підвівся, і я встав теж.

- Допоможи мені, зброєносцю, - мовив аtarinya.

І я допоміг йому зняти плаща, кольчугу, і

пояса з мечем. І заплів руде густе волосся в

одну тяжку косу – так, як він любив:

волосок до волоска. І прийняв від нього дар

– золотого перстеника у вигляді квітки, що

його Келебрімбор зробив колись для

любого вуя, а також – меча роботи

Феанаро, ножа тієї ж роботи та кольчугу

магтанової сталі. І поцілував його востаннє,

а він сказав, що завдяки мені він спізнав,

якою є любов батька до сина, і вдячний

мені за це – до кінця світу, і що він і в

Мандосі думатиме про мене, і це не дасть

згаснути його духу.

Зрештою він відірвав мене від себе, бо я не

хотів випускати його з обіймів назустріч

загибелі. Я не знав, що він зібрався робити,

адже всю зброю Майтімо віддав мені.

Аtarinya взяв Сильмарил, лице його

застигло, але не виказало болю. І наказав

мені сидіти на місці, і не йти за ним.

Але я таки пішов, скрадаючись за стрункою

постаттю в чорному оксамиті. Майтімо легко ступав по камінню, гордо звівши

голову… А попереду зяяла тріщина у скелястій поверхні, з якої виривався вогонь… І

я зрозумів, і в розпуці впав на гаряче каміння, а мій аtarinya підійшов до провалля, підняв до зірок лівицю з затисненим у ній Сильмарилом, викрикнув ім’я Феанаро, і

кинувся вниз.

Ельронд раптово обірвав розповідь. По непорушному обличчю Нерданель котилися

сльози, яких вона навіть не намагалась витерти.

- Що я наробив, - мовив гість з розпукою, - для чого я оповідав про це…

- Ні, я хотіла слухати, - заперечила жінка, - я хотіла… Отже так… Мій первістку, мій

Найстарший… Вояцька честь… О, моє дитя…

- Ви… - спитав Ельронд обережно, - ви хіба не знали, як…? Адже я оповів його воїнам, і багатьом іншим, і дехто з тих інших відплив на Захід…

- Я ж мало з ким говорила, - мовила Нерданель втомлено, - але ти не переймайся, любий гостю. Ці сльози полегшать мені душу – я заплакала вперше від Виходу

Нолдор. Ти любив мого Майтімо, ти був йому добрим сином, дитя моє. Тому я