60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

кров’ю в жилах, але не Ельф, щоб не вправляти Людей у спокусу знищити безсмертного

правителя.

- Я вибираю людську долю, - озвався раптово Ельрос, - і той прекрасний острів…

- Нуменор, - лагідно підказав Еонве. Я стояв у якомусь страшному заціпенінні, я

зрозумів брата. На хвилину мені захотілося зробити те саме, але я нагадав сам собі –

Обітниця.

- Я вибираю долю Ельфа, - мовив я, - і пам’ять Безсмертного.

Не знаю, чи зрозумів мене Еаренділь, а от Еонве зрозумів занадто добре. Бо на грудях у мене

висів медальйон, на якому переливалась діямантовим блиском Зірка Феанора.

48

- Сини мої, - мовив Еаренділь, -

ви ж розлучаєтесь навіки…

- Так судилося, - озвався я, а в

голові пролунало дзвоном:

«від зброї, тортур і горя…»

От і все, ненько, я оповів вам про те,

що стосувалося ваших синів… Те,

що було далі зі мною не так

важливо, та й довга це історія – на

дві епохи… Прокляття йшло за

нами, вцілілими, назирці – я бачив,

як

орки

підняли

на

списах

розтерзане

тіло

замученого

Сауроном Келебрімбора, і я утримав,

утримав свій загін від негайної атаки

і остаточного розгрому… На моїх

руках помирав Ерейніон, відважний

син відважного батька, прозваний Гіл-Галадом, Зоресяйним… і перед моїми очима загинув

Еленділь, людський нащадок мого брата. А Ельроса я поховав набагато раніше, і дух його

вирушив незбагненим людським шляхом. Я бачив також падіння Нуменору, коли всі його

негаразди і болі змило одною великою хвилею, і в голові моїй, мов удари дзвону, билося

одне – справедливості стало задосить.

Я змужнів у безкінечних битвах, яких могло й не бути, якби не незбагнене для мене

милосердя Еонве. Власне, Саурон погубив і Нуменор, нашепотівши останньому його князю

мрію про безсмертя… Я одружився з Келебріан – а з ким я ще міг одружитись, як не з такою

як сам, проклятою ще у материній утробі. Я товаришував з Трандуїлом, бо він бився

лівицею, як і я, хоча ніколи не згадував чому… Я стежив за вцілілими нащадками Ельроса і

взяв на виховання останнього з них, хлопчика, лице якого нагадувало мені брата, хоча Адан

Арагорн, прозваний мною Естелем, зовсім не був схожим на Ельфа і мав щиру вояцьку

душу. Однак, мені завжди здавалося, що в ньому живе душа Ельроса, котра втратила

пам’ять, мандруючи від тіла до тіла, і є щасливою, бо їй не згадується зрада матері, не пече

загибель Макалауре, не дзвенить ночами арфа з золотими струнами… А потім Естель

зізнався мені, що кохає Арвен, мою єдину доньку, утіху мого серця. Я люблю своїх синів-соколів, але Арвен для мене була сенсом життя.

Я не послав Арагорна, як мій предок Тінгол, за коштовностями з корони Саурона, тим

більше, що тварь, яку вже не раз розвоплощали, мала нині вигляд Багряного Ока на

вершечку вежі. Яка там уже корона… Але я зробив гірше – я сказав Естелю, що моя донька

вийде заміж лише за князя Гондору, держави, що була спадкоємицею Нуменору. Тієї миті я

нічим не відріжнявся від свого і його предка Тінгола, бо завдання це для Адана з

прадавнього, але майже вигаслого роду було непосильним.

Арагорн виконав його… Мій Естель приймав участь у Війні Кільця, був у супроводі

Оберігача Кільця, який я назвав Братством. Четверо гобітів, двоє Людей, Ельф, Гном та

Істаро – Мая в людському тілі. Їм вдалося зробити неймовірне – заклятий перстень щез з

лиця землі.

Ніхто не знає, як мудрий Ельронд, чий дім був в Ендоре останнім безпечним притулком, сидів біля ложа гобіта Фродо, пораненого чародійським клинком воїна-привида, страшного

породження Саурона, і тримав в руках Велике Кільце, яке Саурон зробив, виманивши у

Келебрімбора таємницю виготовлення артефакту. О, я не торкався до Кільця руками, я

нанизав його на ланцюжок. Я дивився, а Кільце нашіптувало мені спокусливо про

можливість виконання Обітниці, та тільки я зрозумів, що, коли я визнаю себе його

господарем, а радше – слугою, то мені стане байдуже до всіх, окрім себе, і до мого аtarinya 49

теж стане байдуже. І я заховав тоді Кільце, і почав збирати Велику раду, і споряджати

Оберігача.

Я втратив Келебріан, думав, що втратив… Однак хоча б в цьому мені пощастило: vanimelde20

жива, і, здається, здорова. Я втратив доньку – Арагорн став таки князем Гондору, став цілком

заслужено, і Арвен прийняла долю смертної, і зосталася з ним там, у місті з білого каменю, котре мало назву Мінас-Тіріт. Нещаслива назва – сказав би Фінрод Фелагунд, але Фінрод не

повертався в Ендоре опісля свого воскресіння.

Я зоставався в Ендоре до останнього, бо весь час шукав можливість для виконання Обітниці.

І я її віднайшов, ненько.

Нерданель подивилась на гостя з недовірою, але в її очах палахкотіли іскри безумної надії.

- Днів через сім, - лагідно сказав Ельронд, - у княгині Анайре відбудеться бал… Вас

запрошено… не тільки на бал – вас запрошено у змову. Не злякаєтесь?