60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

Мая, говорили, що тварь знаходила насолоду в споглядання тортур. Саурон віддавав на

муки і Людей, і навіть Гномів… Оповідали про страшні досліди, які він проводив над

бранцями, це з його вини впав Гондолін – Маеглін, мій родич, і син сестри Фіндекано, вельможної Арельде, потрапив до полону, бувши у владі чорної туги від нещасливого

кохання. Наслідки відомі – злощасний Маеглін погодився співпрацювати з тварями, єдиний Ельф за сотні літ, і загинув сам, але погубив Гондолін.

- Та як же… - почув я голос Ельроса.

- Саурон, - мовила Артаніс, - хитра бестія… Він прийшов здаватися у полон. Сам

прийшов, адже для подібних йому ганьба – порожній звук. І милосердний Еонве

наказав йому з’явитись на суд Валар… З власної волі. Ясна річ, що на Захід цей

виплодок Моргота не відбув.

Я сидів мовчки. В голові у мене голкою застрягла думка, що Майтімо з братом теж

запропоновано було з’явитись на суд Валар. Вустами Мая Еонве мусила говорити

божественна справедливість, і вона, та справедливість, зрівняла тварь, яка нівечила Арду

вкупі з Морготом, і захисників Арди, які хоч і робили помилки, але ніколи не були на

боці зла.

- О, - вимовила Артаніс, - Валар подбали, щоб життя в Ендоре не було нудним. Тоді, у

Валінорі, вони дозволили Морготу вільно гуляти Благословенним Краєм, аж доки він

не наробив стільки зла, скільки вже не зміг винести Аман. Тепер тут зоставлено

Саурона… Для чого?

- Бо ми ще живі, - співуче мовив Келебрімбор, раптово підіймаючись на лікті, і

обертаючись до нас, - бо останній нащадок Феанора ще не помер від зброї, тортур і

горя…

47

- Келебрімборе, милий, - озвалася Артаніс, - може тобі варто повернутись на Захід.

Адже дозвіл…

- Дозвіл? – гіркувато спитав Келебрімбор, - дозвіл жити на Тол-Ерессеа, а наші рідні

муситимуть благати Телері, щоб доплисти до цього острова і побачити родичів? Я

виніс би будь-яку ганьбу, але не потерплю ганьби моїх близьких, котрі зовсім не

винні в тому, що сталося колись в Альквалонде.

- Може загиблі Телері вже повернулись з Мандосу, - писнула Келебріан, - і про все

забуто?

- Телері перевезли військо Заходу, - мовив Келебрімбор, - а самі навіть не ступили на

берег Ендоре, щоб не воювати поруч з Нолдор. Поруч з тими Нолдор, котрі є зовсім

неповинними в тій злощасній сутичці. Краще я вже загину тут, в Ендоре, аніж буду в

Амані вибачатись перед кожним стрічним Телеро лише за те, що є Нолдо.

Він знову впав на коци, і заховав лице в долонях, шепочучи імена синів Феанора, оплакуючи

як тих, що загинули нині, так і тих, хто загинув раніше. А ми сиділи, сиділи мовчки, зрештою

Артаніс почала співати тихо, ледве чутно, співати поминальної, і стогоном озвалася до неї

Маглорова арфа…

Ми співали всю ніч, а на ранок нас відвідав посланець Еонве, вродливий воїн-Ваніа, і мовив, що воєвода хоче бачити синів Еаренділя. Воїн назвався Глорфіндейлом, другом князя

Тургона, отим, що загинув в бою з барлогом, давши змогу біженцям врятуватись і дібратись

до Гаваней. Ми з братом подивились на Ельфа, котрий пройшов через смерть і воскресіння з

помірною цікавістю – раніше ми б не зводили з нього очей – тоді пішли до спорожнілого

шатра Феанорінгів, вимилися, вбралися в чистий одяг, оперезалися мечами роботи Феанаро і

пішли до сусіднього табору.

Еонве прийняв нас милостиво, поруч з ним ми побачили чоловіка міцної статури, явно

напівкровного. Ми зрозуміли, хто це, однак нічого не ворухнулося в наших серцях. Еонве

назвав чоловіка Еаренділем, і ми схилили коліно перед переможцем дракона, а той заплакав, побачивши, як виросли його ельфенята.

Еонве мовив, що Белеріанд піде під воду весь… Це було для Нолдор ще одним ударом – всі

священні для них місця, политі кров’ю родичів, мало затопити море. Однак на наших з

братом обличчях не здригнувся жоден м’яз. Я сам дивувався нашому спокою, спокою

смерти, який потім всі приймали за спокій мудрості.

Нас спитали, чи хочемо ми відбути на Захід, і ми чемно відмовились, чим зранили серце

Еаренділя, який сподівався знову поєднати родину. Тоді Еонве запропонував нам вибирати

долю, адже ми теж були… ну, майже напівкровні. Ми мусили обрати, ким зостатись у цьому

світі – Ельфом чи Людиною. Я не знаю, чи всім особам змішаної крові надавали право такого

вибору: Діор загинув раніше, ніж йому могли запропонувати цей вибір, а у Еаренділя та у

Ельвінг я про це просто не питав, як і у Елуреда з Елугілом, котрі відбули на Захід одразу

опісля Війни Гніву. Так, принаймні, оповідав Орофер.

Вибір мав бути цілком добровільним, Еонве мовив, однак, що для тих Аданів Белеріанду, котрі пережили лихоліття, і не стали служити лихій силі, у відшкодування втрачених земель, буде створено і дано їм у володіння прекрасний острів біля нових берегів Ендоре. І що їм

буде подовжено вік, і додано мудрощів і сили. І що їм потрібен князь – князь з ельфійською