60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

- А ти як вважаєш? – спитала Нерданель, дивлячись йому просто в очі.

- О, цей погляд Майтімо, - вимовив гість, - звісно, що ні… Однак, я мушу вас покинути, бо ми розмовляли кілька годин, і вам потрібен відпочинок. Я залишаю вам арфу – тут

їй буде затишніше. Відваги, ненько… Ми здолаємо все – навіть прокляття.

Він пішов, а Нерданель взяла на коліна синову арфу, зроблену Феанаро для свого

талановитого дитяти, захищену замовляннями від тліну, поклала руки на струни і мовила

під їхній тихий подзвін:

- Естель… Сподіваюсь без надії.

Тиждень проминув в давно забутих, але таких приємних клопотах. Нерданель знову

прикликала до себе тих жон і дів, котрі складали колись супровід княгині Першого Дому, а також свою невістку Лехте – дружину п’ятого сина Куруфінве - молодшого і матір

Келебрімбора.

Коли Нерданель оголосила всім цим згорьованим вдовам та нареченим, що вони йдуть на

бал, жони і діви спершу впали в заціпеніння, потім в здивування, потім – у гнів, а потім

почали квапливо шити і приміряти нові сукні. Княгиня мала на своїх двірських пань та

панянок приблизно такий самий вплив, як її чоловік – на їхніх meldanya.21 До початку

балу сукні було пошито – усі багряні, з чорною мереживною облямівкою, зачіски

зроблено, коні, що належали дому Феанаро, корячись нечутному поклику прибігли від

зелених угідь, де паслися разом з табунами Вали-мисливця Ороме, і Нерданель з пишним

почтом вирушила до садиби князя Нолофінве.

Вона не була там давно, дуже давно – ще з тих часів, коли її чоловік всмерть розсварився

зі своїм братом, і навіть загрожував йому мечем. Анайре приходила до неї сама –

поплакати разом, вірніше, плакала сама лише Анайре, Нерданель сиділа з сухими очима, і

потішала подругу гарними словами, однак з літами Анайре стала приходити все рідше і

рідше, особливо, коли в її порожній садибі оселилась Ітарільде з Туором. Та й Еаренділь, котрий жив у Білій Вежі на березі моря, до якої, опісля падіння Нуменору та зміни явного

світу, було навічно припнуто його славетний повітряний корабель «Вініглот», дуже часто

гостював у рідних. Щоправда без жони – Ельвінг не бажала навіть знайомитися зі своєю

нолдорською ріднею.

Тому на балі були лише Нолдор, з чого Нерданель тільки зраділа. Вона думала, що на

честь повернення родичів, до Анайре прийдуть Синдар з Нового Доріату. Ельвінг, її

брати, може навіть Діор та Німлот – ті, що загинули тоді, під час взяття Доріату її

синами… Появи Елу Тінгола вона не боялась, бо знала першого князя Доріату ще з тих

часів, коли він звався просто Ельве. Однак, доріатці свято проігнорували. Анайре з доволі

єхидною посмішечкою сказала, що в Новому Доріаті було своє свято, і Ельронд, її

20

Vanimelde – кохана

21

Meldanya - милий

50

дорогоцінний нащадок, там був, разом з синами та милою Келебріан, і повернувся звідти

з таким виразом на обличчі, ніби вкотре невдало штурмував Барад Дур, чи що вони там

воювали разом з загиблим синочком її Фіндекано. До речі, вона, Анайре, має для милої

подруженьки несподіваний дар, і зараз його покаже.

Несподіваний дар виявився юнаком - Синда, невисоким на зріст, і вбраним на військовий

лад – тільки що без меча при боці. Видно було, що якраз меча йому і не вистачає –

настільки він до нього звик. Анайре мовила, що Синда зветься Ант, на синдарині це

означає – дар, тому вона і дозволила собі цей невинний жарт.

- Мене звати Ант Доронінг, - мовив юнак співуче, - і я не Синда, я Нандо. А ви, ясна

пані, напевне є мамою вельможного Маедроса… Ви так на нього схожі… Тобто – це

він на вас… Ох… Вибачте…

Нерданель напружилась, продовжуючи мило усміхатись. Вона ще не перестала

здригатись, коли хтось з прибулих починав говорити про її синів.

- Я з родини мандрівних Нандор, - говорив тим часом Ант на вишуканому квенья, - мій

рід загинув ще при світлі зірок – їх розтерзали тварі. Мене врятував вельможний

Фіндекано, син вельмишановної княгині Анайре, хай славиться її ім’я, вона бо є

матір’ю воїнів. Я мав честь знати і вельможного Нельяфінве, прозваного в Ендоре

Маедросом, і неодноразово складав йому шану, як в Дор-Ломіні, так і в Гімрінгу, а

також мав честь знати його шістьох братів, однак – лише в обличчя. Вельможний же

Маедрос вважав мене своїм добрим приятелем, бо князь Фіндекано ставився до мене, як до власного сина, і дозволив називати себе аtarinya. Народження Ерейніона, милого моєму серцю, не змінило цього ставлення. Тому я насмілився навідати ясну

пані Анайре, яко названу родичку, про яку стільки чув добрих слів від свого аtarinya, але доля виявилась милостивою настільки, що дала мені можливість познайомитись і

з матір’ю першого мечника Ендоре.

- Перший мечник і перший лучник, - сказала Нерданель, мимоволі перевівши подих, -

вони і тут були нерозлучними – Майтімо та Фіндекано. Ти давно прибув сюди, дитя

моє?