60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

- Мої близнята, - мовив Ельронд з гордістю, - мої соколи, націлені на битву. Я виховав

істинних Нолдор. Елладан та Елрогір щасливі будуть віддати вам шану – адже ви є

матір’ю найхоробріших воїнів всіх епох.

Він поцілував їй руку і тихо вийшов – Нерданель навіть не зрозуміла, коли він щез. В

руці у неї зостався медальйон. Сім пасемець волосся… Семеро синів…

Вогник у садибі Феанаро горів майже до ранку, лякаючи тих Ельдар, котрі спускалися до

моря помилуватись зорями. Багато хто, особливо з молоді, вважав, що «садиба

проклятих» покинута, і в ній ніхто не живе. Нерданель блукала з Феаноровою лампою по

покоях синів, доторкалася речей, захищених магією Валінору від тліну і старіння, і

вперше на її вустах розквітнув несміливий усміх. Прихід Ельронда приніс їй якусь

несамовиту еstel – жінка почала сподіватись… На що? Вона не відала й сама. Але ж еstel тому і звуть сподіванням без надії.

Ранок вона присвятила саду… Зарослий травою, він давно не відчував цілющої волі

господині. Нині з-під землі бризнули квіти, трава та плющ заховались, застидавшись, дерева радісно заворушили гілками, а вишенька раптом згадала, що не цвіла вже сотні

літ… Жінка, вже не в білому, а в смарагдово-зеленому, гордо ходила стежками саду, пестячи дерева, доторкаючись до кущів. До садиби, яка давно вже не чула пташиного

щебету, прилинула повітрям пташка… Ще одна…

Коли Ельронд з жоною та синами підійшов до брами з восьмипроменевою зорею, він не

пізнав садиби. Келебріан дивилася на перетворений дім здивовано – вона була певна, що

маєток є покинутим. У Тіріоні багато було отаких зарослих травою будинків, або

порожніх, або таких, де поволі згасала жона або діва, з тих, хто не наважився колись йти

за ріднею.

Келебріан родички не пізнала, хоча бачила її кілька разів на прийомах у Великого Князя

Арафінве. На галереї стояла рудоволоса красуня в смарагдовій сукні, і її очі сяяли

яскравіше за смарагд у княжому вінці. Елладан та Елрогір не втрималися від вигуку

захвату. Ельронд дійсно виховував синів на старовинних сказаннях, та вчив шанувати

кров Фінвіонів. Жона «самого Феанора», живий спогад прадавніх часів, мати

найхоробріших воїнів Середзем’я… Двоє молодих воїнів, котрі зробили полювання на

орків своїм фахом, а життя – безкінечною битвою, вважали, що вони можуть з належною

шанобою поцілувати хіба що поділ сукні княгині Першого Дому. Але Нерданель, сміючись, простягнула їм руки, потім обійняла Келебріан і запросила всіх на галерею.

Сама вона харчувалась лише дорожніми хлібцями, які сама і випікала. Однак, для

дорогих гостей відкрилися комори, які регулярно поповнювались з волі Великого Князя

Арафінве… Келебріан чистила ножичком помаранчу і сміялась високим зривистим

смішком. Троє її воїнів дивилися на дружину і матір з обожнюванням, і виконували

найменше її побажання. Однак, жона Ельронда втомилась швидко, дуже швидко і

21

винувато попрохала про можливість перепочинку. Швидко вона й заснула на канапі у

великій залі, сини ж Ельронда, побачивши зброярню Феанаро, застигли на порозі, а, отримавши дозвіл, увірвалися туди поривом вітру.

- О, це надовго, - ледь посміхнувся Ельронд, - коханкою моїх синів є війна – одна на

двох.

- Вони нудьгуватимуть тут, - мовила Нерданель.

- Я не міг, просто не міг їх зоставити… Достатньо й того, що…

- Що?

- Про це потім… Ви дозволите оповідати?

- Так, але вийдемо до саду. Він змінився, ти помітив?

- О, так…

Нерданель вказала гостю на кріселко в альтаночці, яку неначе обіймали радісні квіти. На

столику стояла ваза з фруктами, Ельронд взяв яблуко, в лівицю взяв ножичка і почав знімати

шкірку.

- Ти є шульгою? - не втрималась Нерданель.

Гість ледь почервонів.

- Та ні, - сказав, - мій навчитель був шульгою… Я дотепер краще б’юся з лівої. Однак, я

продовжую…

Твердиня на пагорбі Амон-Ереб виявилася дерев’яним городищем з важкою брамою та

сторожовими вежами. Дорога туди була важкою – плутаний лісовий шлях з багатьма

перешкодами. Спершу я намагався запам’ятовувати його для втечі, тоді заплутався. Та й

не міг я тікати без Ельроса. А той, як на диво, не відходив від Макалауре, якого називав

Маглором, як і молоді воїни-дружинники. Не видаючи свого знання квенья, я уже втямив, що Маедрос та Маглор є імена князів на синдарині, Нельяфінве та Канафінве – на квенья, ну, а Майтімо та Макалауре – мабуть аmilesse13, бо окрім Маедроса співця так ніхто не

звав, як і рудоволосого ніхто не називав Майтімо, окрім брата. Я почувався вивідачем у

ворожому стані, і тому намагався дізнатися якомога більше… І злився на Ельроса, брат

однозначно визнав Маглора своїм покровителем. «Хазяїном» - злісно додавав я подумки, не забуваючи про те, що Феанорінги тримають синдарських рабів.

Нас зустрів сіроокий високий воїн, чимось схожий на Маглора. На голові у нього була