60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

- О, вельми вдячний вам за це порівняння, - озвався гість, - я зовсім не намагався…

Зрештою, в моїх жилах так мало крові, котра… Жона Тургона Гондолінського, Еленве, та, що загинула під час Крижаного Походу, була, якщо довіряти переказам, з

Ваніар. Її донька стала жоною Адана, тобто… Ну, а по матері я взагалі Синда з

домішкою крови Аданів…

- І Маяр, - мовила Нерданель лагідно, - в твоєму випадку, Ельронде, кров Фінвіонів

переборола всіх. Але оповідай далі, дитя моє… Не думай, що втомлюєш мене, я так

давно ні з ким не говорила.

- «Те, що з моїм братом щось негаразд, помітив Маедрос. Він обдивився Ельроса – це

було тоді, коли його вістовий приніс нам нехитру вечерю, зітхнув, і покликав співця.

- Я боюсь за твого заручника, - мовив Маедрос на квенья, - мені здається, що він у

владі чорної туги…

Макалауре обережно підняв Ельроса на руки, і той раптом обійняв його за шию. Що

примарилося брату – я не знав, чорна туга унеможливлює оsanwe. Мене проймав жах

– вперше в житті я не відчував свого близнюка, але я намагався триматися.

Темноволосий Феанорінг заспівав, ласкаво пестячи моєму братові коси. Співав він на

квенья, пісеньку простеньку і ніжну, напевне колискову… Про світло двох дерев…

- Світла бажали, за світлом ми йшли – раптом заспівала Нерданель, і Ельронд

здригнувся як від удару, - Світло на Заході дивнім знайшли. Срібне проміння, золотий сон – Лауреліна, Тельперіон…

19

- О, ця сама, - вимовив гість, - ця сама пісня врятувала Ельроса. Макалауре співав йому

цілий вечір, забувши про власний біль. І цю, і багато інших. Рудоволосий Феанорінг

сидів поруч, схиливши голову на руки. Кольчуги вони з братом давно зняли, і нині

мали на собі чорні оксамитні куртки – такі ж, як на загиблих близнюках.

- Співай йому, - прохав Маедрос брата, - співай… Утримуй fеа на поверхні…

- Я співатиму, - блідо всміхнувся quentaro12, - а як твоє дитя?

- О, цей не затужить, - в голосі

рудоволосого

прозвучала

мимовільна пошана, - істинний

Нолдо…

«Істинний Нолдо» сидів поруч з

ними і зосереджено жував дорожній

хліб. Не скажу, щоб я був

незадоволений

похвалою.

Коли

Ельрос заснув на руках у співця, і той

обережно поклав його на розстелені

плащі, я теж ліг і прикинувся

сплячим.

- Мій єдиний нині брате, - почув

я голос Маедроса, - прошу

тебе, відріж у наших малих по

пасму волосся…

- Ти так і звеш Амбаруссар

малими,

-

стиха

сказав

Макалауре, - наче вони і досі є… були такими, як сини Еаренділя.

- Для мене ви завжди були малими, - сказав Маедрос, - всі шестеро…

Опісля довгої перерви Маедрос озвався знову:

- Коли вони були дітьми, то мали однаковий колір волосся. І сміялися, коли ми їх

плутали. Коли у Амбарто потемніло волосся?

- Та вже коли вони княжили у Східному Белеріанді, - голос співця - Амбарусса ще

говорив: Амбарто дуже хоче бути схожим на Найстаршого.»

Ельронд розстебнув куртку і видобув з-під сорочки овальний золотий медальйон, прикрашений Зорею Феанора, яку було викладено з діямантів.

- Це… це робота мого чоловіка, - сказала Нерданель глухо, - я дала йому в дорогу, коли

ми… Неважливо…

Гість морочився з застібкою… Розщібнув ланцюжка… Тоді обережно відкрив прикрасу.

Поміж тонесенькими золотими перебірками жінка побачила пасемця волосся… Біляве, аж

попелясте… Чорне, мов крило ворона… Темно-каштанове з багряним відливом… Вогняно-руде… Просто руде, темнішого відтінку… Просто чорне… Руде з відтінком бронзи… Вони, ці пасемця, оточували середину медальйону, в якій лежало її власне руде пасмо, яке вона

колись відтяла для свого чоловіка…

- Тут сім пасем, - видушила вона врешті… - Сім…

- Як мені оповідали, - стиха озвався Ельронд, - тіло великого Феанаро опісля того, як

його дух відійшов до Туманних Чертогів, розсипалося попелом… Тому Найстарший

не зміг зберегти пам’яти про батька.

- Я не про те, - мовила Нерданель глухо, - останні два… Адже навіть тіл… не знайшли.

12

Quentaro - співець

20

- Маедрос віддав мені медальйона з сімома пасмами перед тим, як вони з братом

вирушили до шатра Еонве за двома позосталими Сильмарилами, - відповів гість, -

вони не сподівалися вижити. Вони лише виконували Обітницю. До кінця.

- Мені можна, - спитала жінка, - це взяти?

- Я зберігав це для вас, - відповів Ельронд, - Маедрос дуже хотів, щоб я відбув на Захід

ще тоді, опісля Війни Гніву… Однак пройшло дві епохи, поки я змусив себе… Я все-таки привіз вам це… хоч і запізно.

Він підвівся.

- Я бачу, - сказав, - що вам треба побути самій, нене… І не насмілююсь більше

докучати вам своїми оповідями. Якби ви дозволили мені прийти завтра… і

відрекомендувати свою родину… І закінчити повість мого життя, якщо ви забажаєте

її дослухати…

- О, ну звичайно ж, - вишептала Нерданель, - Келебріан… Я знайома з нею, щоправда

не коротко… І ваші сини, я бачила, як вони сходили з корабля…