60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

увірвалося двоє Ельдар…

Треба сказати, що в моїй уяві Феанорінги були ну… чимось єдиним. Як

багатоголовий змій… Я навіть не знав, скільки їх було – відав тільки, що мій дід Діор

убив під час взяття Доріату «аж трьох»… Пробачте, благаю, однак я змушений про це

згадати…

Ті двоє здалися мені високими, мов тополі нашого парку. Обидва вони були без

шоломів, але в кольчужній броні, зверху ж мали якісь багряні накидки, один –

рудоголовий, на хвильку мені здалося, що то Амрод, а чи Амрас, але у воїна було

інше обличчя… Він… Він так схожий на вас, вельможна Нерданель, у вас майже ті

самі риси, і відтінок кіс, і очі, що нагадують прозорі зелені виноградини… Другий –

темноволосий, сіроокий, трохи нижчий на зріст… Лице його нагадувало лик Ітилю, сумовите навіть посеред битви, якесь прозоро-біле. А перший видався мені схожим на

полум’я смолоскипу, чий вогонь нищить перш за все себе.

13

Вони швидко обдивилися покоїк, побачили скриньку на столі і перезирнулися.

Темноволосий простягнув до скриньки руки, ніби всотував звідти щось. Рудий стояв

непорушно, меча він тримав у лівиці, а на правій руці було щось, що мені видалося

латною рукавицею. Темноволосий обернувся до нього і вказав поглядом на скриньку.

Той кивнув.

В цю саму мить Ельрос не втримався і чхнув. Я забув сказати, що ми забилися в кут

поміж шафою і поставцем. Рудоволосий розвернувся для удару… Удару з лівої… Мов

блискавка. І тут він побачив нас… Не буде перебільшенням сказати, що він зупинив

меча просто над моєю головою… Зупинив у повітрі. Я наче в яві бачу той зблиск

клинка…»

Ельронд замовк і знову присів до столу. Нерданель дивилася на нього, дивилася з

непомірним здивуванням. Син Еаренділя зумів пробачити її сину меча, зупиненого

над його головою, однак не зумів пробачити свою матір за те, що Камінь Феанора

виявився їй дорожчим за дітей.

- Дитя моє, - сказала вона лагідно, - я співчуваю тобі, бо смертний страх, перенесений в

дитинстві, закарбовується в пам’яті найтяжче. Я це знаю, бо народилася в Ендоре, до

того, як Валар покликали нас сюди, у Благословенні Землі. Я прошу у тебе вибачення

за своїх синів.

- О, не варто, не варто вибачатись, - озвався гість, - цих страхітливих речей могло б не

статися, якби… Якби мої синдарські родичі… Але менше з тим…

Отже, рудоволосий воїн стояв навпроти мене з мечем, який був трохи не довший за

мене, а у мене в руках був отой ножичок. І раптом Ельда усміхнувся, несподівано

ласкаво. Мене той усміх чомусь розлютив, і я мовив:

- Ви – Феанорінг?

- Князь Маедрос до ваших послуг, - відповів рудоволосий.

- Я викликаю вас на двобій! – заявив я.

- З превеликим задоволенням, - сказав Ельда серйозно, ніби його щодня викликала на

двобій особа, озброєна столовим ножем, - десь через дві сотні років, і до першої крові.

Як ти звешся?

- Він – Ельронд, - озвався брат, - а я – Ельрос…

- А хто тебе просив зізнаватись? – озлився я, - боягуз!

- О, твій брат не винен – я здогадався і сам, - мовив Маедрос примирливо, - ви – сини

Еаренділя, а отже ми рідня, хоч і далека.

- Рідня… - сказав я злісно, щоб заглушити страх - з таким як ви… Орки з Ангбанду вам

рідня.

- У орків ікла, - озвався Ельрос розважливо, - і кігті… А це – просто Нолдо.

- Діти мої, - сказав Маедрос заспокійливо, - я не бажаю вам зла. Ні вам, ні вашій матері.

Я прийшов за тим, що мені належить. І тільки…

- Мама схопила ваш камінь, - знову встрянув Ельрос, - і кудись побігла. Він у неї на

сіточці, такій красивій. Там сяють самоцвіти…

- Наугламир, - вимовив темноволосий Нолдо.

- Ельросе! – крикнув я, - та помовч же…

Тут до покоїку вбіг зовсім юний Ельф, в кольчузі і шоломі. Мене вразили його очі – сині, немов озера, вони наче займали півобличчя і були повні сльозами, як водою

- Вельможний князю Нельяфінве…

Вістовий заговорив швидко, і я перестав його розуміти. Я трохи знав класичне квенья, на

якому говорили ваші сини, на якому говорю нині сам, однак нолдорська молодь, народжена в Ендоре, мала трохи відмінну від класичної вимову, так званий нолдорин. Я

зміг розібрати тільки материне ім’я, і ще щось про воїнів, котрі відмовилися битись проти

14

nisse10, і обернули зброю проти своїх. Потім він випалив щось незрозуміле і оті

невиплакані сльози бризнули з його очей.

- Котрого з братів? – спитав той, хто назвався Маедросом. Пам’ятаю, що я в цю

хвилину розважав, як його все таки насправді звати, і вирішив, що таки Нельяфінве, бо це ім’я квенійське.

- Обох… - вимовив вістовий ледве чутно.

Темноволосий Нолдо затулив обличчя долонею. Нельяфінве, чи може все ж таки Маедрос, зберігав спокій. Страшним був той спокій – так мовчать на тортурах.

- Ходімо, - вимовив він врешті, - Макалауре, бери дітей…

Темноволосий ледь здригнувся.

- Брате, - вимовив він, - може не…

- Ти дивишся на мене так, наче у мене виросли ікла, - сказав Маедрос неслухняними

вустами, - я тільки запропоную обмін. Один Сильмарил на два діаманти.